/до Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав/

15 лютого   виповнюється 27 років як закінчилась Афганська війна,  яка забрала тисячі життів  молодих юнаків  у військовій формі. Імперські амбіції колишнього Союзу кинули в горнило цієї пекельної війни в чужій країні сотні тисяч військовослужбовців, в переважній більшості - колишніх юнаків призваних на службу до армії. Багато з них загинули далеко від своєї рідної землі так і не діждавшись повернення додому.

Ми вшановуємо тих, хто з  честю і мужністю пройшов всі випробування жорстоких військових буднів, хто не зломився, хто отримав військовий гарт, який і зараз виділяє колишніх афганців несхитністю та силою духу.

В цей же день ми згадуємо і тих, чия зірка життя згасла там в холодних горах Афгану, підступній «зеленці»,  на серпантинних обривистих гірських дорогах, глибоких ущелинах та  долинах . На жаль і троє  молодих юнаків призваних на строкову військову службу  до армії з нашої Глобинської громади  теж не повернулися живими до рідної домівки.

Всього за тиждень до мобілізації, до довгоочікуваного повернення додому,  в рідне село Пироги Глобинського району,  не дожив   двадцятирічний Олександр Книш. Даремно наділася його мама Надія Григорівна, що незабаром на порозі їх рідної домівки з’явиться  її син. Не дочекалася.

Олександр зростав в багатодітній сім’ї. В ранньому віці ,  коли він навчався ще в третьому класі Пирогівської  середньої школи,  помер його батько. Тож,  змалечку був привчений до всілякої роботи, помагав мамі тримати господарство, виконувати по дому та огороду різні роботи. Мав хист до малювання. Окремі його малюнки зберігаються в школі і до нині.  Олександр і його родина після смерті батька не мали достатньо статків, щоб  мати вдосталь часу на відпочинок та дозвілля, адже,  необхідно було більше працювати, щоб виживати.  Олександр, по закінченню 8 класів,  йде працювати   в місцевий колгосп. Працює помічником електрика,  намагається переймати в досвідчених фахівців ази  цієї професії    та успішно здає екзамени на курсах електриків в Глобинському РТП. До самого призову в армії працює колгоспним електриком. 2 квітня 1982 року Глобинським РВК призваний на службу в армію. Після початкової підготовки направляється для подальшого проходження військової служби в 191–ий окремий мотострілковий полк, що базувався на той час в м. Газні в Афганістані. Останній свій бій сержант Олександр Книш провів 14 червня 1984 року, тоді було виявлено військове угрупування душманів і їх частину кинуто на його  знищення. Олександр діяв сміливо та мужньо,  намагався зберегти життя молодого поповнення,  беручи ініціативу на себе, однак  це коштувало йому життя.

26 червня 1984 року він був похований в рідному селі. На фасаді приміщення  Пирогівської  школи, де він навчався,   з 2006 року встановлено меморіальну дошку пам’яті  про мужнього земляка, який загинув  на чужині виконуючи військовий обов’язок.

Всього  лише  18 років життя відвела доля глобинцю Ігорю Павлику. Ріс він звичайним хлопцем. Навчався в Глобинській середній школі №5, а по її закінченні продовжив навчання в Хорольському технікумі механізації та електрифікації сільського господарства. 4 квітня 1983 року був призваний Глобинським РВК на військову службу. Через короткий час, після прийняття військової присяги, направлений  для проходження подальшої служби в Афганістан, де він проходить військову службу  як  водій бронетранспортера. 3 листопада 1983 року  під час бойового зіткнення з афганськими бойовиками його життя назавжди обірвалось. Страшне горе  невиліковною раною увірвалось в його родину: батьків Анатолія Петровича  та Валентини Василівни, сестри Тані. Похований він на Заводському кладовищі  м. Глобине.

14 грудня 1983 року в бою з душмани  в далекому Афганістані загинув і інший глобинець – дев’ятнадцятирічний Анатолій Скиба. Він теж навчався в Глобинській середній школі №5, а по її закінченню працював робітником в Глобинському цукрозаводі. 2 квітня 1982 року був призваний на військову службу. Його військова частина знаходилася в Кабулі. Саме звідти він писав листи своїм рідним: мамі Людмилі Кирилівні та сестрі Аллі, друзям,  знайомим, які були  повні сподівань на щасливе його повернення додому.  Похований на Заводському кладовищі м. Глобине.

Іменами  Ігоря Павлика та Анатолія Скиби в рідному місті названі вулиці, на фасаді школи де вони навчалися встановлені меморіальні дошки героям, шкільний музей розповідає про їх коротке,  героїчне та сповнене сподівань на повернення до мирної праці  життя.

Сьогодні по різному оцінюють події тієї війни, ніким і нікому не оголошеної. Багато хто вказує на абсурдність військової авантюри та даремно принесені жертви. Але як би там не було, ці загиблі герої – свідчення мужності  та  вірності військовому обов’язку.   А в людській пам’яті ця війна буде жити довго  тому, що її історія написана кров’ю солдат  і сльозами рідних та матерів, чорно гранітними обелісками  та нестихаючою біллю втрат. Летять, відлітають у вічність роки та стільки б їх не минуло не зітруть у нашій пам’яті імена воїнів-афганців.

Схилимо ж голови в скорботі, в хвилині мовчання  перед світлою пам’яттю тих,  хто  віддав своє юне життя, вірний військовій присязі.