Яким було Глобине початку військового лихоліття Другої світової війни? Тільки відшуміли випускні вечори в двох десятирічках  першій та п’ятій «заводській» школах. Люди приспані сталінською пропагандою, що не буде ніякої війни,  були сповнені прагнень до кращого життя… І тут, як грім серед ясного неба,  страшне слово: війна! За документальними свідченнями, писемними спогадами очевидців спробуємо відтворити окремі відомо миті минулого  грізного літа 1941 року…

 Перед обідом 22 червня 1941 року з гучномовців  радіомовлення, встановлених в  Глобине,   декілька раз  пролунало оголошення про те, що незабаром буде передано важливе  урядове повідомлення, яке відразу ж викликало тривогу. О 12 годині 15 хвилин нарком іноземних справ В.М.Молотов повідомив приголомшливу та страшну новину про те, що фашистська Німеччина без оголошення  війни напала на СРСР. У країні проголошувався військовий стан. Ця звістка відразу ж спонукала глобинців  кинутися на останні свої заощадження скупляти продукти харчування та речі першої необхідності.

На другий день війни зранку в Глобине та селах району розпочалася мобілізація до Червоної армії чоловіків-військовозобов’язаних, що народилися в період з 1905 по 1918 роки. По домівках мобілізованих, біля військомату в Глобине плач, крики розпачу рідних і сльози, сльози проводжаючих. В цей час біля військомату, що тоді розміщувався по вулиці Леніна /нинішній –Центральній/,  на території сучасного підприємства «Поліграфсервіс» (друкарня),  відбувся багатолюдний мітинг. Виступаючі закликали дати гідну відсіч ворогу. Нікому тоді і в думку не закрадалося, якою кровопролитною та багатостраждальною буде ця війна.   Всі призвані до війська були направлені до м. Кременчука,  де ними поповнювались військові частини 102 стрілецької дивізії, яка входила до складу 67 стрілецького корпусу Харківського військового округу. Мобілізовані воїни-глобинчани поповнювали  410 стрілецький полк, 346 легко-артилерійський та інші військові підрозділи 102 стрілецької дивізії. В зв’язку з провальним станом фронту у Білорусії,  вже на початку липня частини 102 –ої стрілецької  дивізії, командиром якої був полковник Порфирій Матвійович Гудзь, були направлені залізничними ешелонами в Гомельську та Могилевську області Білорусії для стримування ворога, що   прорвався в ці райони.

Оцінюючи події цих днів, український історик Трубайчук А. відзначав: «Ці не навчені і майже не озброєні люди, очолювані погано вишколеними командирами, незважаючи на шалений опір, ставали подекуди легкою здобиччю військ агресора, що мали вже тривалий досвід ведення сучасної  війни. До того ж їм повністю належала стратегічна ініціатива.

Послідуючі події підтвердили справедливість цих слів, бо відразу ж по прибутті в Білорусію,  102 стрілецька дивізія змушена була вступати в бої з наступаючим ворогом.

Резерви, що направлялися до місця прориву були без тилів, засобів зв’язку і транспорту, з мінімальною кількістю боєприпасів, кидалися відразу в бій, і за таких обставин, природно що не могли стати серйозною перешкодою для ліквідації прориву ворога. Одним із таких резервних підрозділів була і 102 стрілецька дивізія, яка стала прибувати в Биховський район із Полтавської області 8 липня 1941 року.

Дивізія мала в своєму складі 410-й, 467-й, 519-й стрілецькі полки, 346 легкий артилерійський, 586-й гаубичний артилерійський полки, 240 окремий протитанковий дивізіон, 412-й окремий зенітний артилерійський дивізіон, 154-й окремий розвідувальний батальйон, 196-й саперний батальйон и 211-й батальйон зв’язку.

В ході масованого наступу  німців та  обхідних маневрів їх військ,   багато мобілізованих в перші дні війни до складу 102 стрілецької дивізії глобинчан,  загинули в боях, або ж потрапили в оточення та полон до німців.

25 червня 1941 року Полтавським обкомом КП(б)У  було прийнято постанову про створення винищувальних батальйонів  у прифронтовій зоні, якою було покладено на органи НКВС організацію боротьби  проти парашутних десантів та створення  для цих цілей винищувальних батальйонів чисельністю в 200 чоловік.

Завдання по створенню і комплектуванню винищувальних батальйонів повинне було бути виконане на протязі 24 годин. Про його виконання секретарям РК КП(б)У необхідно було повідомити  в обком КП (б)У до 22 годин 28 червня. На Полтавщині було створено 44 винищувальних батальйони, з яких 2-  безпосередньо у Глобине. 28 червня з Глобине до Полтави доповіли про створення одного батальйону чисельністю у 200 чоловік зі штабом, що розміщувався  у Глобинській середній школі №1 (командир – Андрій Михайлович Чернюгов, директор маслозаводу) та другого батальйону в складі 75 чоловік, який базувався на території Глобинського цукрового заводу (командир – Порфирій Трохимович Чимшит, учитель військової підготовки Глобинської СШ №5). Батальйони здійснювали насамперед охорону промислових об’єктів районного центру – маслозаводу, елеватора, цукрового заводу.

З наближенням фронту до Полтавщини, ускладнювались і оперативні завдання бійців винищувальних батальйонів. Неодноразово, по тривозі,  з серпня, для охорони залізничних та промислових об’єктів с. Глобине, прибували бійці винищувальних батальйонів з м. Кременчука.

Склад винищувальних батальйонів не був постійним, а змінювався в залежності від того, що окремі його члени мобілізовувались на фронт, інші відбували за межі Глобинського району  з різних підстав. За станом на 5 серпня 1941 року у двох винищувальних батальйонах у Глобине перебувало 170 осіб, що мали на своєму озброєнні 3 кулемети, 105 гвинтівок, 52 мисливські рушниці, 3 револьвери та 13 гранат.

28 червня 1941 року на спільному засіданні бюро Полтавського обкому КП (б)У та виконкому обласної ради трудящих приймається постанова «Про перебудову роботи в сільському господарстві» в якій зазначається, що в зв’язку з призивом на фронт чоловіків, залученням для потреб  армії «живого тягла», тракторів,  необхідно провести «корінні» зміни в підготовці і  проведенні  збирання врожаю сільськогосподарських культур та в підготовці до осінньої сівби. Війна зобов’язує, вказувалось в постанові  до рішучого поліпшення організації праці в колгоспах, яка тепер повинна була проводитись із залученням до роботи всього працездатного населення та організації робочого  дня «від сходу і до заходу сонця».

У кожному колгоспі  та радгоспі виділялися люди для цілодобової  охорони посівів, що здійснювалась кінними роз’їздами та встановленням сторожових вишок.

Щоб зрозуміти, яке в той час  було становище жителів нашого краю, як і жителів всіх прифронтових території тодішньої країни,  слід усвідомити і той факт, що з самого початку війни  сталінське  керівництво всіляко приховувало від населення реальний стан подій на фронті. Московський диктор Левітан упевненим і добре поставленим голосом  постійно запевняв слухачів, «що ворог буде розбитий і перемога буде за нами», але в той же  час,  про реальне становище на фронті повідомляв із запізненням на 10-12 днів. Це вводило в оману не лише простих жителів а й, навіть, господарські,  компартійні та в деякій мірі і  військові керівні кадри, які не могли своєчасно та належним чином  розібратися в оперативній обстановці, підготуватися до евакуації  господарських об’єктів та людського потенціалу. Все це приводило лише до ще більшої зневіри населення у здатності вчиняти ворогу належний опір. В цей час населення стало більше вірити тим фактам, які повідомляли численні переселенці із Правобережної України, які масово  стали заповняти дороги та залізничні вокзали, рятуючись від окупації та намагаючись евакуюватися вглиб країни. Лише від них люди могли дізнатися про реальний стан речей на фронтах та які міста та території вже захопили фашисти. Повідомлені такими переселенцями,  по «великому секрету»,  дані своїм рідним, що проживали  на  Глобинщині, чи тим своїм новим знайомим, які їм щиро допомогли продуктами харчування або ж тимчасово прихистили в себе – миттєво розліталися по населених пунктах, викликаючи страх, підозрілість,  недовіру до влади та пригнічували патріотичні настрої місцевого населення.

З 1 липня 1941 року в Глобинський район,  для надання допомоги в зібранні врожаю сільськогосподарських культур,  прибуло декілька сотень  студентів, очолюваних викладачами Полтавського  педінституту.

В своєму зверненні до студентів, учителів і учнів області про допомогу селу  в збиранні врожаю,  надрукованому в газеті «Більшовик Полтавщини» за 3 липня 1941 року №154,   вони промовляли: «Ми студенти  і професорсько-лекторський склад Полтавського педінституту, відповідаючи на заклик партії і уряду, на своїх зборах оголосили себе мобілізованими на трудовий фронт, на збирання врожаю в районах Полтавської області.

З 1 липня 1941 року ввесь наш колектив з 1200 чоловік  виїжджає в радгоспи Карлівського, Глобинського, Семенівського, Чорнобаївського районів. Ми їдемо на соціалістичні поля, пройняті  єдиним почуттям, безмежним трудовим ентузіазмом допомогти соціалістичному селу своєчасно впоратись з найважливішими сільськогосподарськими роботами, зібрати врожай в строк, високоякісно і без втрат. Кожна зернина, кожний кілограм хліба повинні служити на оборону країни; це кулі трудового фронту, які безпощадним градом впадуть на голови фашистів».

Селяни колгоспів Глобинщини та трудящі промислових підприємств Глобиного з початком війни самовіддано працювали, не рахуючись з втомою та часом. Так працівники Глобинської МТС Коваль та Курченко стали виконувати виробничі норми на 370%, токар Демяненко на ремонті автомобілів виконував 180% норми, а Бандура -  160%.

Ще однією особливістю життя Глобиного з липня 1941 року стало те, що сюди стали прибувати, так звані,  мобілізаційні резерви – молодь допризовного віку із Західних областей України. Такі міри  по евакуації мобілізаційних ресурсів були прийняті в зв’язку з відступом Червоної армії. «До середини липня в  Сумську, Харківську, Полтавську, Запоріжську області було направлено більше 120 тисяч військовозобов’язаних, 24 тисячі коней і 10 тисяч возів».

Тих юнаків, що прибули в Глобине розселяли по 3-4 чоловіка в будинках  глобинчан і в подальшому залучали, як для сільськогосподарських робіт в місцевих колгоспах так і для виїзду в місцевість біля Дніпра для будівництва оборонних об’єктів - риття окопів та протитанкових ровів.

З початком війни в Глобине прискореними темпами стали будувати польовий аеродром, який був збудований в мінімальні терміни до 7 липня.

З наближенням фронту Глобине постійно  потерпало від нальотів ворожої авіації і не лише  через розміщення в ньому залізничної станції, але насамперед і від того,  що в центрі села в колишньому панському будинку Магденків-Шапошників, а з початку 20-років - місцевому клубі,  став розміщуватися штаб 38-армії. На той час це був двоповерховий будинок з великим підвальним приміщенням (в післявоєнні часи відбудоване одноповерхове приміщення райвійськкомату по вул. Гагаріна).

Працівниками штабу тоді, як і у всій радянській армії в перші місяці війни,  не надавалося належної уваги до маскування свого місця перебування. Під штабом завжди було скупчення автомобілів та військових, що викривало його знаходження для авіації ворога. До того ж,  в самому Глобиному перебували завербовані задовго до війни його агенти, які успішно інформували фашистів, щодо стану справ та дислокації військових в районному центрі, а вночі разом із закинутими в тил диверсантами освітлювальними ракетами вказували цілі для нанесення бомбових ударів.

З початку вересня такі нальоти ворожої авіації стали постійними та все більш руйнівними. 7 вересня  в 11 годин Глобине було піддано черговому могутньому удару з повітря ворожої авіації. Внаслідок бомбардування було зруйновано  приміщення,  в якому розміщався штаб армії,  знищено повністю   вузол зв’язку 38 армії. Загинуло 17 офіцерів та бійців, 25 отримали різної ступені тяжкості поранення. Таким чином, гітлерівське командування досягло поставлених перед собою завдань - паралізувати роботу штабу армії по управлінню військовими частинами та позбавити зв’язку з штабом фронту.

А саме в цей час біля Кременчука, на південний захід від району, де представники Південно-Західного фронту разом з командуванням 38 армії готували   контрудар по німецьких військах, сталася подія, яка рішуче вплинула на подальший хід бойових дій по всьому Південно-Західному напрямку.

Як згадував начальник оперативного відділу штабу Південного-Західного фронту полковник Баграмян І.Х.: «7 вересня командуючий 17-ю гітлерівською армією перекинув дві піхотні дивізії південніше Кременчука й раптово форсував тут Дніпро. Одночасно фашисти завдали удару по Кременчуку із раніше захопленого плацдарму. На полк 297 стрілецької дивізії, що утримував оборону в районі міста посунула ціла піхотна дивізія ворога. ЇЇ підтримували масованим вогнем артилерія та авіація». Кременчук було захоплено. Цим було покладено початок військової операції  гітлерівців, яка привела до оточення та краху військ Південно-Західного фронту – однієї із найтрагічніших сторінок Другої світової війни на теренах України.

Таким чином, війна все ближче і ближче наближалася до Глобине і всього лише декілька днів залишалось до окупації його  німецькими військами.