Негідниками в с Шепелівці було поруйновано меморіальний комплекс загиблим в роки Другої світової війни воїнам-героям,  землякам що не повернулися з фронтів тієї  великої та страшної війни. Цілі родини воїнів: братів, батьків і синів так і не змогли повернутися додому, віддавши своє життя за те щоб збороти коричневу чуму фашизму.

Вандали викрали плити на яких були  увічнені прізвища воїнів. Тож,  щоб відновити історичну справедливість та  віддати належну пошану  героям  Глобинською міською радою вирішено виготовити  пам’ятні плити з іменами воїнів-земляків. При цьому під час перевірки прізвищ осіб занесених у Книгу Вічної Слави села Шепелівки, Книгу Пам’яті України по Полтавській області та даних  військового архіву  в м. Подольськ Російської Федерації встановлено,  що не всі прізвища  воїнів земляків, що загинули в боротьбі з ворогом були внесені,   як до Книги Вічної Слави села Шепелівки  так і до Книги Пам’яті України  по Полтавській області. Тому,  щоб встановити справедливість, щоб ніхто не був забутий, необхідно щоб на стелах з прізвищами полеглих героїв було  зазначено всіх,  кого, на даний час,  є можливість встановити.

А взагалі – це великий сором минулої комуністичної влади, яка цинічно проголошувала, що ніхто не забутий і ніщо не забуте. Прикриваючи свою безпорадність та розгубленість  перших часів війни, комуністична пропаганда намагалася приховати кількість полеглих у роки Другої світової війни  воїнів, адже,  це цифра страхітлива і в декілька раз перевищує втрати ворога – фашистської Німеччини, що може свідчити лише про тупість та бездарність, як головнокомандуючого  Сталіна,  так і тих,  хто тоді  стояв на чолі  військових частин, з’єднань, армій та  самого Генерального штабу Збройних Сил.  Панічно боячись розплати за свої злочини проти народів Сталін та його кліка напередодні війни з фашистською Німеччиною  винищили під час репресій командний склад армії, а ті хто став на їх місце в основному були нікчемними,  бездарними, недосвідченими та слабо підготовленими  командирами, а це безсумнівно стало теж однією з причин ганебних поразок Червоної армії та  величезних   втрат особового складу.

Тож, прикриваючи військові втрати під час війни,   Сталін та його оточення,   їх комуністичні наступники боялись навіть належним чином облікувати кількість загиблих вже і після закінчення війни. А ті наміри, які проводилися з метою обліку військових втрат військовими відомствами колишнього СРСР,  йшли під великим  грифом таємності. Адже,  відразу б постали питання,  а хто винуватий в таких військових жертвах, які незрівнянно більші по відношенні до кількості загиблих воїнів країни-агресора? В чому ж тоді «талант»  прославлених радянським режимом  військових генералів та маршалів, які воювали не вмінням,  а числом жертв своїх воїнів?  Тому і перша така спроба обліку та  віддання належної пошани загиблим героям припадає на часи руйнування комуністичного режиму та отримання незалежності Україною, яка увінчалася створенням обласних книг Пам’яті України.

В ході проведення роботи по встановленню жителів села Шепелівки, які  були мобілізовані  до війська  та які загинули в   роки Другої  Світової війни було виявлено  ще одну безсоромну фальсифікацію комуністичного режиму. Щоб якось приховати   втрати  особового складу армії  в перший рік війни, більшу частину  загиблих та пропалих  безвісти в перші місяці війни, щодо яких були встановлені дані, щодо дат їх  загибелі і зникнення безвісти в 1941 році  за чиєюсь вказівкою виправили у облікових документах-зведеннях військових часів  на останні місяці 1943 року.

Вражає і цифра втрат  наших земляків відразу після звільнення  території Глобинщини від  німецької окупації  у вересні 1943 року. За чиєюсь диявольською вказівкою,  щойно призваних із звільнених територій чоловіків кидали в саме пекло боїв, де вони гинули в перших же бойових зіткненнях. Мудрим рішенням кидати в бій мало навчених тільки-но мобілізованих  селян, які не мають не лише військових навиків, а й  вміння управлятися із зброєю, якої навіть тоді у жовтні-листопаді 1943 року не хватало на всіх,  важко назвати. Кому це було потрібно, чим викликане таке зневажливе відношення до людських життів, хай навіть і воїнів  в суровий час війни? Чи це продовжувався геноцид українців розпочатий в 1933 році?

В ході проведення  перевірки та встановлення кількості жителів Шепелівки які загинули на фронтах Другої світової війни,  крім 86 прізвищ  внесених до Книги Вічної Слави села Шепелівки та які були вказані  на пам’ятних стелах  меморіального комплексу,   встановлені було ще 78 осіб, які є уродженцями або ж жителями села Шепелівки та які загинули в роки цієї війни.

В ходів проведення цих заходів також  були встановлені факти, пояснення окремим з яких дуже важко зараз знайти. Так, житель села Шепелівки рядовий 5-ої повітрянодесантної гвардійської дивізії  Сухомлин Василь Леонтійович, 1924 року народження за військовими донесеннями загинув 28.10.1943 року в боях при звільненні Кіровоградщини. Та якимось чудом воїнові вдалося вижити  і знову брати участь в боях з фашистами. Однак, на жаль,  вдруге вдача не була на стороні воїна. На цей раз в перший день 1944 року   життя солдата  обірвалось назавжди. Похований він в братській могилі біля с. Чемеринське, Звенигородського району, Черкаської області.

Ангел-охоронець оберіг життя іншого воїна, історія якого варта художніх творів. Так житель села Кукіль Іван Пилипович, 1922 року народження, рядовий-стрілок  беручи участь в бою на Молдавській землі отримав тяжке поранення. Його військові побратими та командування частини в якій він служив вважали його загиблим про, що направили повідомлення дружині Кукіль Олександрі Григорівні: «Ваш  чоловік, червоноармієць Кукіль Іван Пилипович, уродженець Полтавської області Глобинського району с. Шепелівки в бою за Соціалістичну Батьківщину,  вірний військовій присязі,  проявив героїзм  і мужність,  загинув в бою 26.03.1944 року , похований на цвинтарі м. Більци Молдавської АРСР». Важко уявити що довелося пережити родині цього воїна та якою була їх радість коли вони дізналися,  що він вижив та повернувся з війни додому.

Чимало воїнів-земляків, яким не судилося повернутися   додому за час, який їм доля відвела для життя,  встигли вчинити героїчні подвиги,  були нагороджені військовими відзнаками. В яких тільки військових частинах не довелося воювати селянам із Шепелівки, які тільки військові спеціальності вони не освоїли і скрізь вони проявляли себе  справжніми чоловіками-воїнами.

Житель с. Шепелівки Гупало Олександр Матвійович, 1923 року народження  до армії був мобілізований в останні дні перед окупацією рідного села – 10 вересня 1941 року. Як особу, що мала достатній освітній рівень його направили на офіцерські артилерійські курси і вже молодим лейтенантом  із серпня 1942 року він приймає участь в бойових діях, як командир мінометного  взводу.  В одному із запеклих боїв  під містечком Вальків 11.01.1943 року він проявив героїчні дії та командирські здібності,  які суттєво вплинули на хід бою та спричинили значні  втрати ворогу. Ось скупі  рядки  з нагородного листа героя: «відбиваючи атаку німецьких танків ввесь вогневий взвод на чолі з гвардії лейтенантом Гупало, особливо відзначились і показали зразки героїзму та самовідданості. Атаку німецьких танків відбили прямою наводкою. Ворог пристріляв вогневу позицію і відкрив ураганний вогонь по розрахункам, осколками снарядів були виведені зі строю два командира  артилерійських установок, після чого вийшли зі строю ще три командира, однак тов. Гупало працюючи і за навідника і за командира артилерійської установки продовжував виконувати поставлене завдання по відбиттю атаки ворога». В цьому бою взвод лейтенанта  Олександра Гупало знищив 6 танків фашистів. За проявлену мужність і героїзм та військові вміння і командирські навички наш земляк  був нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеню. 26.12.1943 року  в запеклому бою від ворожих снарядів обірвалося життя молодого 20-річного лейтенанта з села Шепелівки.

Не менш героїчним був і військовий шлях  іншого жителя с. Шепелівки Тимченко Миколи Івановича, 1921 року народження, який був мобілізований до армії відразу після визволення рідного села від окупації  у вересні 1943 року.  Воювати йому довелося в складі 3 мотострілкового батальйону 57-ої  Уманської Червонопрапорної  мотострілкової дивізії 2-ого Українського фронту, а освоїти нелегку професію кулеметника. Перебуваючи в званні рядового на посаді командира  станкового кулеметного розрахунку  на протязі дводенних  жорстоких боїв 4-5 червня 1944 року в районі станції Мовілень відбиваючи багато чисельні атаки німецько-румунської піхоти  Микола Тимченко знищив до 150 гітлерівців, подавив  дві вогневі позиції ворога, чим зумовив успішний наступ на ворога та в притул розстріляв 10 румунських солдат, що намагалися гранатами знищити його кулеметний розрахунок. Більше того в цьому ж бою, після того, як був вбитий командир взводу, наш земляк не розгубився та прийняв командування військовим підрозділом на себе, де в складних бойових умовах зумів організувати відбиття ворожих контратак та утримання захоплених у ворога рубежів.

Після цього бою Микола Іванович Тимченко був представлений до військової нагороди та отримав орден Червоного Прапора, а також до військового звання –сержанта, командира відділення. На жаль, йому не судилося дожити до Дня Перемоги та  повернутися додому. 6 серпня 1944 року він помер від отриманих ран та похований в  Делібе-Вельке Мінськ-Мазовецького повіту Варшавського воєводства в Польщі.

Військовим зв’язківцем  в 4-ій  гвардійській армії 2-ого Українського фронту воював  Косенко Микола Павлович, 1921 року народження, який відразу після  мобілізації його до армії  15.11.1943 року був направлений на курси військових зв’язківців. З 2 лютого 1944 року розпочався його бойовий шлях. 20.08.1944 року під час боїв за сильно укріплену ворогом стратегічну висоту 178,0 в повіті Васлуй на території Румунії, під сильним вогнем ворога телефоніст взводу Микола Косенко неодноразово відновлював дротовий зв'язок, який перебивало артобстрілами ворога, чим зумів забезпечити безперебійне керівництво боєм та загальний успіх цієї локальної бойової операції. За ці мужні дії він був представлений наказом по 204 стрілецькому полку 69 гвардійської стрілецької Звенигородської дивізії від 9 вересня 1944 року до бойової нагороди медалі «За бойові заслуги». Та недовго бойова нагорода прикрашала груди героя. 22 січня 1945 року  в жорстокому бою на території Угорщини  на околицях м. Секешфехарвара  він загинув.

Чаплянський Феодосій Демидович, 1901  року народження, рядовий 914 артилерійського полку 352 стрілецької дивізії 3-ого Білоруського фронту, до армії був мобілізований ще на початку війни  в серпні 1941 року  і пройшов фронтовими дорогами майже всю війну. Займаючи військову посаду каптенармуса управління 3 дивізіону він проявляв героїзм та  мужність,  нехтував небезпекою задля того  щоб надати допомогу своїм військовим побратимам. У вересні 1944 року на території Білорусії під час запеклого бою під населеним пунктом Верешієво, підвозячи боєприпаси на вогневу позицію, де в цей час вівся артилерійський бій прямою наводкою по ворогу,  що атакував позиції майже впритул, при сильному зустрічному артилерійському обстрілу ворога,   був тяжко контужений та не дивлячись на це, майже в без свідомому стані, як зазначено  в нагородному документі, він доставив боєприпаси на вогневу позицію, чим допоміг артилеристам батареї  виконати бойове завдання. За цей героїчний вчинок  Феодосій Чаплянський  був нагороджений медаллю «За бойові заслуги». Незадовго до закінчення  війни, вже на території Німеччини,  він був тяжко поранений та помер від ран 11.02.1945 року.

Далеко від рідної домівки  поховані герої, що віддали своє життя на Олтар Перемоги. Російська, білоруська, прибалтійська, рідна українська земля та земля країн Європи стала останнім притулком для тіл загиблих воїнів-шепелівців. Та втім і щодо місця поховань чи загибелі багатьох із воїнів-земляків даних не має. Безлике словосполучення  зник безвісти так і залишилось назавжди в писемних свідченнях про долю цих воїнів.

Для увічнення священної пам’яті всіх своїх земляків  згідно рішення колгоспників села від 17 вересня 1954 року в центрі Шепелівки біля сільського стадіону встановлено пам’ятник, виготовлений Харківським скульптурним комбінатом. В 1984 року за кошти колгоспу імені Мічуріна проведено було реконструкцію цього пам’ятника. Пам’ятним є також той факт, що останки одного із воїнів-земляків, жителів села Пікуля Якова Йосиповича, 1906 року народження, задовго по закінченню війни все ж повернулися на рідну землю. Перепоховання останків героя з місця,  де він загинув  біля населеного пункту Мешково під Белгородом  в с. Шепелівці відбулося 9 травня 1968 року.

Пам'ять про героїв  Другої світової війни, які збороли фашизм священна. І хто цього не шанує,  той  не  просто має низькі моральні якості, але й заслуговує презирства та зневаги суспільства.

Тож, бережімо пам'ять про тих, хто  віддав своє життя за перемогу над ворогом, за можливість жити нам з Вами під мирним небом, творити добро і дбати про свої родини. Адже, вони теж мріяли про те, щоб повернутися до рідних домівок, щоб вижити в горнилі жорстокої війни – та не судилося. І юні, і зрілі, і сивочолі,   вони  залишились назавжди там,  на полі бою, бою добра зі злом. І забувати про це ми не повинні.

За кошти міської ради  будуть відновлені  плити з написами прізвищ героїв-земляків, що загинули в роки Другої світової війни, а  оберігати їх, доглядати за пам’ятником - це вже велика честь і відповідальність всієї шепелівської великої  сільської громади. Пам’ятаймо про це!

Памятник  воїнам-землякам та воїнам загиблим під час боїв з ворогом на Глобинщині  в с. Шепелівці- сучасний вигляд.На передньому плані на бетонній стелі помітно відсутність частини загального напису та частини меморіальних плит із зазначенням прізвищ та ініціалів загиблих воїнів, які були умисне пошкоджені та викрадені місцевими вандалами

Копія повідомлення про загибель чоловіка - Кукіль Івана Пилиповича жительці с. Шепелівки Кукіль Олександрі Григорівні /з архіву Міністерства оборони Російської Федерації в м. Подольську/